...І були три брати: одному ім'я Кий, другому — Щек, а третьому — Хорив, а сестра в них була Либідь.
Сидів Кий на горі, де тепер узвіз Боричів. А Щек на горі, яка зветься Щекавицею. А Хорив — на третій горі, від нього вона прозвалася Хоре-вицею. І збудували вони місто в ім'я старшого брата свого і нарекли його Київ. Був круг міста ліс і бір великий, і ловився там звір, і були мужі мудрі й тямовиті...
За імпровізованим столом у чернечій ризі сидить мудрець. Він схилився над товстим розгорнутим фоліантом — щось шукає, відбирає, думає. Благородні риси обличчя, сива борода, довгі й гнучкі, як у гусляра, персти...
Він жив і творив у тривожні та смутні часи. Коли могутню й монолітну Київську Русь підточували князівські чвари та феодальні міжусобиці. На київському столі сидів Святополк Ізяславович — жорстока, грошолюбна й підступна людина, котра вміла відштовхувати від себе навіть близьких. Доведений князівськими утисками до відчаю, простий люд не витримав — 1113 року в Києві спалахнуло народне повстання. Налякані заможники звернулись до Володимира Мономаха, котрий княжив у Переяславі. Київ не був його вотчиною. Тому він, обачний політик, не дуже хотів втручатись у справи чужого князівства. Але розгублена знать наполягала, тим паче, що фігура Мономаха була прийнятна для народної маси. Внук Ярослава Мудрого змушений був взяти Київ під свою руку. Йшов 1113 рік...
У цей час, за такої складної суспільно-політичної обстановки, з'явилася на світ перша систематизована праця з історії Русі. Називалася вона так: «Повість временних літ, або Звідки почалася Руська земля, хто в Києві перший став князювати і звідки Руська земля стала буть». Написав її майже шістдесятирічний чернець Києво-Печерського монастиря Нестор. Літописець. Історик. Учений. Тоді за такого його, певне, не мали. Просто грамотний монах, вправний писар, літературний талант.
Він народився після смерті Ярослава Мудрого. Великий князь-книжник прославився не тільки своїми походами та запеклими січами на полі брані, а й тим, що залишив по собі багатющий скарб — першу на Русі бібліотеку, книгами якої залюбки послуговувався допитливий отрок Печерського монастиря, закарбувавши на віки діяння і попередників Ярослава, і його послідовників.
Ми не знаємо, ким були батьки юнака. Невідомо, як він прийшов до монастиря, у кого навчився читати й писати, хто був його наставником. Відомо тільки, що в сімнадцять літ він став ченцем Стефаном, пізніше його висвятили в дияконський сан. Сягнувши висот тодішньої освіти, ця людина все своє життя присвятила важливій і благородній справі — літописанню.
Тепер він подав на суд історії «Повість временних літ», яку вистраждав у тісній келії монастиря і яка стала нашим першолітописом. І це вже був не схимник, не монах, а вчений-історик, карбівничий віків, який зумів з великих дніпровських круч так прозірливо заглянути у далеч минувшини й будучини.
