PMrejuk

Винахідник

mxxdxx — Sat, 09 Jun 2012 13:33:13 GMT

Не по літах прогонистий, скупий на слово, суворий на вигляд і надто заглиблений у себе, він дещо ніяковів під час розмови, не знаючи, куди подіти свої неспокійні, натруджені руки. Вони не знаходили собі місця. То звично вихоплювали томик з книжкової полиці, то втомлено спадали на коліна.

Батько Архипа Михайловича був справжнім козаком. Велетенського зросту, рідкісної сили, він дивував людей не лише тим, що міг голіруч гнути підкови, а й кмітливою та розсудливою вдачею. А що вже руки мав золоті, годі й казати. Візьме, бувало, шмат заліза і таке викує, що не тільки Саварка, а й уся Богуславщина з подиву завмирає. Ще й досі служать селянам речі, зроблені його руками.

Та, мабуть, понад усе любив Михайло Люлька степ. Надворі ще зазимки, а він іде в поле подивитися й послухати, про що воно гомонить напровесні. А перша борозна, перший покіс виповнювали його серце святою любов'ю до природи. І синів своїх привчив до землі, ще змалку брав їх у поле. Мабуть, од батька і найменшому з Люльок передались сила коваля і ніжність хлібороба. Взагалі багато що міг Архип перейняти в батька, та...
Сталося це якраз на Перше травня. Приїхав тоді Архип погостювати додому з Білої Церкви, де вчився. Вийшли з батьком у поле орати. Вже на останніх гонах леміш черкнув по залізу. Розгребли землю — яма із снарядами. Лежали, видно, ще з громадянської. Виважив батько одного на руці та й каже:
— Оце, Архипе, мабуть, твоє щастя, що не злетіли в небо. Таки напевно твоє, бо я ніколи не мав його. А якщо так — викую з оцієї смерті новий леміш.
Навчаючись у школі, Архип щодня приходив до вчителя. Чи то в класі, чи вдома вони надовго засідали за роботу. Михайло Пилипович складав задачі для нових шкільних підручників з алгебри і геометрії, а Архип майстрував приладдя. Скільки почув тоді хлопець розповідей і про великих математиків, і про знаменитих винахідників, про поетів, мандрівників.

За три роки в профшколі в житті Архипа багато що змінилося. От хіба що любов до літератури та математики лишилася незмінною. І коли Архип запитував себе: що ж більше до вподоби — література чи математика, і кидав свої «за» і «проти» на чашу терезів, то терези показували рівновагу. Тому продовжував студії з математики, а коли випадала вільна хвилина, віршував. Поезії Люльки почали з'являтися в пресі. Та ті шило не це. Головне — відчував у собі жагуче бажання творити. І сила того полум'я з роками не згасала.
1931 року Архип закінчував інститут. Ще працював над дипломним проектом, а вже кілька кафедр запропонували йому аспірантуру. Проявив він себе в математиці, в механіці, а найбільше — в теплотехніці. Створені ним турбінні установки не раз обговорювалися в наукових товариствах, одержували схвалення найавторитетніших фахівців. Тож і обрав він теплотехніку.

...Харків зустрів Архипа зливою. Вулицями бігли цілі потоки води, а небо немов прорвалося: звідти лило й лило. Архип уже не обминав ні калюж, ні потоків; однаково промок до кісток. Кортіло якнайшвидше відшукати конструкторське бюро, відрекомендуватися начальству й дізнатися хоча б що-небудь про майбутню роботу.
Працюючи в конструкторському бюро, Архип розумів: авіації потрібні нові, більші швидкості. Над цим билися сотні конструкторських бюро в усьому світі. Саме таку установку і взялися створити інженери Харківського авіаціонного, де почав свій трудовий шлях Архип Люлька.

Не став Архип Люлька ні директором заводу, ні професором. А став він у сорок три роки видатним конструктором авіатехніки. Винайдений ним турбореактивний двигун був потужніший і компактніший (а тягу давав значно більшу) за будь-який з існуючих на той час поршневих. Підтвердилися найсміливіші задуми винахідника: поршнева авіація поступалася своїми позиціями реактивній. Спочатку було переозброєно військові літаки, потім вантажні і, нарешті, пасажирські. Турбореактивний двигун Люльки виявився не тільки легшим за старий мотор, а й зручнішим, економнішим, надійнішим.

З глибини віків

mxxdxx — Tue, 22 May 2012 17:52:53 GMT

...І були три брати: одному ім'я Кий, другому — Щек, а третьому — Хорив, а сестра в них була Либідь.

Сидів Кий на горі, де тепер узвіз Боричів. А Щек на горі, яка зветься Щекавицею. А Хорив — на третій горі, від нього вона прозвалася Хоре-вицею. І збудували вони місто в ім'я старшого брата свого і нарекли його Київ. Був круг міста ліс і бір великий, і ловився там звір, і були мужі мудрі й тямовиті...

За імпровізованим столом у чернечій ризі сидить мудрець. Він схилився над товстим розгорнутим фоліантом — щось шукає, відбирає, думає. Благородні риси обличчя, сива борода, довгі й гнучкі, як у гусляра, персти...

Він жив і творив у тривожні та смутні часи. Коли могутню й монолітну Київську Русь підточували князівські чвари та феодальні міжусобиці. На київському столі сидів Святополк Ізяславович — жорстока, грошолюбна й підступна людина, котра вміла відштовхувати від себе навіть близьких. Доведений князівськими утисками до відчаю, простий люд не витримав — 1113 року в Києві спалахнуло народне повстання. Налякані заможники звернулись до Володимира Мономаха, котрий княжив у Переяславі. Київ не був його вотчиною. Тому він, обачний політик, не дуже хотів втручатись у справи чужого князівства. Але розгублена знать наполягала, тим паче, що фігура Мономаха була прийнятна для народної маси. Внук Ярослава Мудрого змушений був взяти Київ під свою руку. Йшов 1113 рік...

У цей час, за такої складної суспільно-політичної обстановки, з'явилася на світ перша систематизована праця з історії Русі. Називалася вона так: «Повість временних літ, або Звідки почалася Руська земля, хто в Києві перший став князювати і звідки Руська земля стала буть». Написав її майже шістдесятирічний чернець Києво-Печерського монастиря Нестор. Літописець. Історик. Учений. Тоді за такого його, певне, не мали. Просто грамотний монах, вправний писар, літературний талант.

Він народився після смерті Ярослава Мудрого. Великий князь-книжник прославився не тільки своїми походами та запеклими січами на полі брані, а й тим, що залишив по собі багатющий скарб — першу на Русі бібліотеку, книгами якої залюбки послуговувався допитливий отрок Печерського монастиря, закарбувавши на віки діяння і попередників Ярослава, і його послідовників.

Ми не знаємо, ким були батьки юнака. Невідомо, як він прийшов до монастиря, у кого навчився читати й писати, хто був його наставником. Відомо тільки, що в сімнадцять літ він став ченцем Стефаном, пізніше його висвятили в дияконський сан. Сягнувши висот тодішньої освіти, ця людина все своє життя присвятила важливій і благородній справі — літописанню.

Тепер він подав на суд історії «Повість временних літ», яку вистраждав у тісній келії монастиря і яка стала нашим першолітописом. І це вже був не схимник, не монах, а вчений-історик, карбівничий віків, який зумів з великих дніпровських круч так прозірливо заглянути у далеч минувшини й будучини.

Неймовірна знахідка

mxxdxx — Tue, 22 May 2012 17:49:00 GMT

У липні 1907 року Леся Українка та її чоловік Климент Квітка, відомий фольклорист, дослідник української народної творчості, збиралися у Крим відпочити, «мати спокій після фізичних і душевних мук, бо таки людина більш не видержить, ніж її сила дозволяє...».

Поетеса мріяла присвятити якийсь час музиці та фольклору. Тут, у Криму, підтвердилося, що Леся і відпочинок — поняття несумісні. Саме тут попередній намір розгорівся у велику справу «зберігання тих предивних, єдиних на цілий світ пам'ятників творчості нашого народу», — справу, яка згодом стала надбанням світової культури.

Леся турбувалася: «Очевидячки, дума кобзарська, сей оригінальний витвір нашого народного генія, що не має собі паралелі нігде на всім світі, вмирає. Невже ж він умре без порятунку, без пам'ятника навіть?»
З її листа знаємо, що Квітка звернувся до відомого дослідника народної творчості Філарета Колесси з пропозицією взяти на себе запис мелодій історичних кобзарських дум. Очевидним ставав науковий характер справи, йшлося про відрядження Колесси в етнографічну експедицію. Спочатку на Полтавщину. Поїздку субсидіював анонімний «добродій», — згодом з'ясувалося, що ним була сама Леся Українка.

Філарет Колесса радо погодився на пропозицію, яка цілком відповідала спрямуванню його наукової діяльності. Однак усі добре розуміли складність цього починання за умов, коли діяло урядове категоричне — української мови, культури не було і не буде! Як і очікувалось, Колесса не одержав урядового дозволу на подорожування по селах для вишукування кобзарів. Поліція переслідувала тих, хто попадався з бандурою.

Отже, вихід був єдиний — зібрати десь кобзарів. 1 тут допоміг відомий художник, графік, знавець кобзарства Опанас Сластіон. Він дав Колессі у себе в Миргороді помешкання, купив фонограф (апарат для механічного запису та відтворення звуку, попередник сучасних приладів звукозапису) та фонографічні валики. Разом з інженером Олександром Бородаєм, шанувальником народної пісні, взялися вони лагодити апарат до роботи.

Та й у Ялті не гаяли часу. Згодом з Миргорода одержали Сластіонів фонограф, з Києва та Москви — валики. Запросили до себе кобзаря Гната Гончаренка.

Дев'ятнадцять фонографічних валиків одержав Колесса від Лесі Українки, які від того часу стали вже архівною реліквією.

Дві світові війни, спустошливу фашистську окупацію пережили ці пам'ятки національної культури та історії. Проте, попри заходи, що вживалися тепер уже Миколою Колессою — професором Львівської консерваторії, для збереження від руйнування спадщини свого батька, академіка Філарета Колесси, — валики дійшли критичного стану. Але в п'ятдесяті — шістдесяті роки XX століття, завдяки високому технічному рівню звукозапису, безцінні звукові пам'ятки вітчизняної історії та культури, які, здавалося, безнадійно втрачені, поверталися до життя. Надія на феномен реставрації настільки захопила Миколу Філаретовича, що він, як сам пізніше пригадував, поскладав на санчата і перевіз зі своєї квартири батьків скарб до консерваторії. Передав його до кабінету звукозапису.

Знову почалося неодноразове прослуховування. Незважаючи на шуми, стукіт, що забивали мелодію і текст, де-не-де проявлявся на фонографі кобзарський голос, звучав інструмент... Засвітився вогник надії.

Зрозуміло, що частину валиків було втрачено навічно. Та все ж у центрі уваги лишалися усі оті самі дев'ятнадцять. Кількаразове пере-слуховування десятого валика привело до несподіваного й очікуваного! — почувся жіночий спів... Через украй пошкоджений звуковий матеріал зазвучало: «Ой заїхав козак та й з Україноньки».

То звучав живий голос Лесі Українки..! То Леся, перевіряючи якість запису, наспівала першу строфу пісні-балади. На урочистому ювілейному вечорі, присвяченому 100-річчю поетеси, пролунали схвильовані слова Олеся Гончара про те, що віки донесли «в крихких уламках живий голос її, випадково збережений у пробному записі фонографа».