Не по літах прогонистий, скупий на слово, суворий на вигляд і надто заглиблений у себе, він дещо ніяковів під час розмови, не знаючи, куди подіти свої неспокійні, натруджені руки. Вони не знаходили собі місця. То звично вихоплювали томик з книжкової полиці, то втомлено спадали на коліна.
Батько Архипа Михайловича був справжнім козаком. Велетенського зросту, рідкісної сили, він дивував людей не лише тим, що міг голіруч гнути підкови, а й кмітливою та розсудливою вдачею. А що вже руки мав золоті, годі й казати. Візьме, бувало, шмат заліза і таке викує, що не тільки Саварка, а й уся Богуславщина з подиву завмирає. Ще й досі служать селянам речі, зроблені його руками.
Та, мабуть, понад усе любив Михайло Люлька степ. Надворі ще зазимки, а він іде в поле подивитися й послухати, про що воно гомонить напровесні. А перша борозна, перший покіс виповнювали його серце святою любов'ю до природи. І синів своїх привчив до землі, ще змалку брав їх у поле. Мабуть, од батька і найменшому з Люльок передались сила коваля і ніжність хлібороба. Взагалі багато що міг Архип перейняти в батька, та... Сталося це якраз на Перше травня. Приїхав тоді Архип погостювати додому з Білої Церкви, де вчився. Вийшли з батьком у поле орати. Вже на останніх гонах леміш черкнув по залізу. Розгребли землю — яма із снарядами. Лежали, видно, ще з громадянської. Виважив батько одного на руці та й каже: — Оце, Архипе, мабуть, твоє щастя, що не злетіли в небо. Таки напевно твоє, бо я ніколи не мав його. А якщо так — викую з оцієї смерті новий леміш. Навчаючись у школі, Архип щодня приходив до вчителя. Чи то в класі, чи вдома вони надовго засідали за роботу. Михайло Пилипович складав задачі для нових шкільних підручників з алгебри і геометрії, а Архип майстрував приладдя. Скільки почув тоді хлопець розповідей і про великих математиків, і про знаменитих винахідників, про поетів, мандрівників.
За три роки в профшколі в житті Архипа багато що змінилося. От хіба що любов до літератури та математики лишилася незмінною. І коли Архип запитував себе: що ж більше до вподоби — література чи математика, і кидав свої «за» і «проти» на чашу терезів, то терези показували рівновагу. Тому продовжував студії з математики, а коли випадала вільна хвилина, віршував. Поезії Люльки почали з'являтися в пресі. Та ті шило не це. Головне — відчував у собі жагуче бажання творити. І сила того полум'я з роками не згасала. 1931 року Архип закінчував інститут. Ще працював над дипломним проектом, а вже кілька кафедр запропонували йому аспірантуру. Проявив він себе в математиці, в механіці, а найбільше — в теплотехніці. Створені ним турбінні установки не раз обговорювалися в наукових товариствах, одержували схвалення найавторитетніших фахівців. Тож і обрав він теплотехніку.
...Харків зустрів Архипа зливою. Вулицями бігли цілі потоки води, а небо немов прорвалося: звідти лило й лило. Архип уже не обминав ні калюж, ні потоків; однаково промок до кісток. Кортіло якнайшвидше відшукати конструкторське бюро, відрекомендуватися начальству й дізнатися хоча б що-небудь про майбутню роботу. Працюючи в конструкторському бюро, Архип розумів: авіації потрібні нові, більші швидкості. Над цим билися сотні конструкторських бюро в усьому світі. Саме таку установку і взялися створити інженери Харківського авіаціонного, де почав свій трудовий шлях Архип Люлька.
Не став Архип Люлька ні директором заводу, ні професором. А став він у сорок три роки видатним конструктором авіатехніки. Винайдений ним турбореактивний двигун був потужніший і компактніший (а тягу давав значно більшу) за будь-який з існуючих на той час поршневих. Підтвердилися найсміливіші задуми винахідника: поршнева авіація поступалася своїми позиціями реактивній. Спочатку було переозброєно військові літаки, потім вантажні і, нарешті, пасажирські. Турбореактивний двигун Люльки виявився не тільки легшим за старий мотор, а й зручнішим, економнішим, надійнішим.
