У липні 1907 року Леся Українка та її чоловік Климент Квітка, відомий фольклорист, дослідник української народної творчості, збиралися у Крим відпочити, «мати спокій після фізичних і душевних мук, бо таки людина більш не видержить, ніж її сила дозволяє...».
Поетеса мріяла присвятити якийсь час музиці та фольклору. Тут, у Криму, підтвердилося, що Леся і відпочинок — поняття несумісні. Саме тут попередній намір розгорівся у велику справу «зберігання тих предивних, єдиних на цілий світ пам'ятників творчості нашого народу», — справу, яка згодом стала надбанням світової культури.
Леся турбувалася: «Очевидячки, дума кобзарська, сей оригінальний витвір нашого народного генія, що не має собі паралелі нігде на всім світі, вмирає. Невже ж він умре без порятунку, без пам'ятника навіть?» З її листа знаємо, що Квітка звернувся до відомого дослідника народної творчості Філарета Колесси з пропозицією взяти на себе запис мелодій історичних кобзарських дум. Очевидним ставав науковий характер справи, йшлося про відрядження Колесси в етнографічну експедицію. Спочатку на Полтавщину. Поїздку субсидіював анонімний «добродій», — згодом з'ясувалося, що ним була сама Леся Українка.
Філарет Колесса радо погодився на пропозицію, яка цілком відповідала спрямуванню його наукової діяльності. Однак усі добре розуміли складність цього починання за умов, коли діяло урядове категоричне — української мови, культури не було і не буде! Як і очікувалось, Колесса не одержав урядового дозволу на подорожування по селах для вишукування кобзарів. Поліція переслідувала тих, хто попадався з бандурою.
Отже, вихід був єдиний — зібрати десь кобзарів. 1 тут допоміг відомий художник, графік, знавець кобзарства Опанас Сластіон. Він дав Колессі у себе в Миргороді помешкання, купив фонограф (апарат для механічного запису та відтворення звуку, попередник сучасних приладів звукозапису) та фонографічні валики. Разом з інженером Олександром Бородаєм, шанувальником народної пісні, взялися вони лагодити апарат до роботи.
Та й у Ялті не гаяли часу. Згодом з Миргорода одержали Сластіонів фонограф, з Києва та Москви — валики. Запросили до себе кобзаря Гната Гончаренка.
Дев'ятнадцять фонографічних валиків одержав Колесса від Лесі Українки, які від того часу стали вже архівною реліквією.
Дві світові війни, спустошливу фашистську окупацію пережили ці пам'ятки національної культури та історії. Проте, попри заходи, що вживалися тепер уже Миколою Колессою — професором Львівської консерваторії, для збереження від руйнування спадщини свого батька, академіка Філарета Колесси, — валики дійшли критичного стану. Але в п'ятдесяті — шістдесяті роки XX століття, завдяки високому технічному рівню звукозапису, безцінні звукові пам'ятки вітчизняної історії та культури, які, здавалося, безнадійно втрачені, поверталися до життя. Надія на феномен реставрації настільки захопила Миколу Філаретовича, що він, як сам пізніше пригадував, поскладав на санчата і перевіз зі своєї квартири батьків скарб до консерваторії. Передав його до кабінету звукозапису.
Знову почалося неодноразове прослуховування. Незважаючи на шуми, стукіт, що забивали мелодію і текст, де-не-де проявлявся на фонографі кобзарський голос, звучав інструмент... Засвітився вогник надії.
Зрозуміло, що частину валиків було втрачено навічно. Та все ж у центрі уваги лишалися усі оті самі дев'ятнадцять. Кількаразове пере-слуховування десятого валика привело до несподіваного й очікуваного! — почувся жіночий спів... Через украй пошкоджений звуковий матеріал зазвучало: «Ой заїхав козак та й з Україноньки».
То звучав живий голос Лесі Українки..! То Леся, перевіряючи якість запису, наспівала першу строфу пісні-балади. На урочистому ювілейному вечорі, присвяченому 100-річчю поетеси, пролунали схвильовані слова Олеся Гончара про те, що віки донесли «в крихких уламках живий голос її, випадково збережений у пробному записі фонографа».
